Алкоголь був просто алкоголем. До того ж не надто міцним. Голова зранку не боліла, а вчора він не зробив нічого такого за що було б соромно. Здавалося, Мо Сюанью мав би відчувати полегшення, але ні, з моменту пробудження його не полишав неспокій. Ніби легкий серпанок тривоги навис над ним.
Авторка: Silver Raven
Бета (редактор): нема
Фандом: Засновник темного шляху | Mo Dao Zu Shi
Персонажі: Мо Сюанью, Вей Вусянь
Рейтинг: R
Жанри: фентазі, романтика, драма, яой
Попередження: нема
Дисклеймер: всі права на героїв і героїнь книги належать правовласникам. Я пограюсь і поверну на місце.
Розмір: міді
Статус: в роботі
Розміщення на інших ресурсах: питайте, я кусаю ніжно.
Опис: Мо Сюанью опинився в іншому світі і його негайно відправили до нареченого.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули тут.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥
Розділ 2
Алкоголь був просто алкоголем. До того ж не надто міцним. Голова зранку не боліла, а вчора він не зробив нічого такого за що було б соромно. Здавалося, Мо Сюанью мав би відчувати полегшення, але ні, з моменту пробудження його не полишав неспокій. Ніби легкий серпанок тривоги навис над ним.
Мо Сюанью не був фаталістом і не прагнув смерті. Він був готовий прийняти свою долю, але не знав яка вона. Незнання того, що чекало попереду, його тривожило. Ніби він знаходився перед прірвою. Чи точніше перед тонким мостиком через прірву. І не знав, витримає той чи ні.
Він знаходився у моменті, коли ситуація була незрозумілою. Якщо відкинути всю канву з «нареченим і весіллям», то Мо Сюанью поняття не мав, що на нього чекало. Смерть від рук «демона»? З почутого він знав, що був не першою «нареченою». А, отже, не першим вбивцею, якого послали покінчити з «демоном».
«Наречений» може його вбити. Все-таки спробувати втекти? Але зараз – зима, Мо Сюанью далеко не зможе піти. Якби було тепло, він би ризикнув втекти. Навіть без знання світу, побутових деталей і без грошей вдалося б якось вибратися. Можливо.
Мо Сюанью важко зітхнув. Ну от, знову. Він переливав з пустого в порожнє, але так і не знайшов виходу. Чи був взагалі вихід?
– Ой, – зойкнув Мо Сюанью, коли слуга, який раптом згадав про свої обов’язки, випадково надто сильно затягнув ремінці для підв’язування зброї.
– Перепрошую, паничу.
У словах слуги не було і краплі співчуття. Присутній охоронець ордену Дзінь кинув на нього байдужий погляд, але нічого не сказав.
Цікаво, чи повірить «демон», якщо Мо Сюанью скаже, що ця зброя – частина посагу нареченої? Ножами і шпильками його обвішували щедро. Він був дуже здивований тим, що червоне весільне ханьфу так добре ховало зброю.
Але… на біса стільки зброї? Мо Сюанью нарахував як мінімум десять маленьких ножів, два кинджали і п’ять чи шість гострих шпильок. А він не мав жодного досвіду з холодною зброєю. Та і взагалі його бойові здібності можна ставити під сумнів. Він швидше не вмів битися, ніж умів. То який сенс навішувати стільки різноманітної зброї?
Мо Сюанью зітхнув. Він абсолютно не розумів планів Дзінь Ґваньшаня. Який у цьому сенс?
Нарешті слуга закінчив вішати на нього зброю, і просто пішов на пару з охоронцем. Мо Сюанью похитав головою. Серйозно, для чого весь цей спектакль? Яка з цього користь?
Знизавши плечима, Мо Сюанью озирнувся. У кімнаті більше нікого не було. Він якусь мить думав над тим, що робити, а потім його погляд опустився на весільне вбрання.
Червоне ханьфу нареченої. Включно з червоною вуаллю. Хоча йому було цікаво, чому не обрали чоловічий варіант весільного вбрання, але Мо Сюанью подумав, що вони просто не завдавали собі клопотів. Проте тканина хороша. Якщо про зброю він нічого сказати не міг, бо ніколи не мав з нею справу і не міг оцінити, то червоне ханьфу пошили з хорошої тканини, а тому і коштувало воно немало.
У своєму світі Мо Сюанью міг лише мріяти про таке вбрання.
Він не втримався і закружляв на місці. Один раз можна собі таке дозволити. Червона тканина нагадувала воду і м’яко текла по шкірі, широкі рукави танцювали в повітрі. Мо Сюанью заплющив очі, продовжуючи кружляти. Він би був неймовірно щасливим, якби це було справжнє весілля з коханою людиною.
Раптові оплески налякали Мо Сюанью. Він смикнувся, зачепився ногою за ногу і мало не впав, але відчув, що хтось схопив його за пояс. Розплющивши очі, Мо Сюанью побачив перед собою лице додаткового охоронця.
– А… – полегшено видихнув він, – це ти. Міг би і не підкрадатися, я мало зі шкіри не вискочив.
– Вибачте, паничу, – з усмішкою відповів той, – але тоді б я не побачив цієї краси.
– О, так, це дуже красиве ханьфу, – погодився Мо Сюанью.
– Ханьфу красиве лише тому, що ви його носите.
Мо Сюанью відкрив рота і завмер. Він відчув, як обличчя почало заливати червоним. Серйозно?! Він почав червоніти вже від такого простого компліменту?
– Т-так, дякую, – пробурмотів Мо Сюанью з червоним обличчям. Як добре, що була вуаль.
Охоронець допоміг йому стати рівно.
– Незабаром прибуде ваш наречений із супроводом.
– О, так, точно, – кивнув Мо Сюанью.
Він глибоко вдихнув і поглянув на охоронця. «Все дуже просто, він увесь цей час був поряд зі мною і допомагав багато разів, тому, звісно, я почав відчувати до нього певну прив’язаність, – пояснив собі Мо Сюанью. – Вся суть в обмеженому спілкуванні з людьми, тому, ясна річ, я починаю відчувати плутанину у власних емоціях. Це всього лише вдячність».
– Готові до зустрічі? – охоронець поглянув на нього.
– Не впевнений, – відповів Мо Сюанью, – але ховатися тут немає сенсу.
– Тоді прошу, – охоронець протягнув йому ліву руку.
Мо Сюанью мимоволі усміхнувся. У цього чоловіка, мабуть, талант подобатися іншим. Він поклав праву долоню на руку охоронця, повністю покладаючись на нього.
Коли вони вийшли з кімнати, Мо Сюанью здалося, що в коридорі було доволі прохолодно. Можливо, це через хвилювання? Хоча він старався триматися, але зараз його доля висіла на тоненькій ниточці.
Слуга й охоронці чомусь чекали не на першому поверсі, а надворі. Мо Сюанью завмер – легке весільне вбрання явно не було розраховане на холодну погоду.
– Не хвилюйтеся, – раптом додатковий охоронець повернувся до нього. Перехопив його руку іншою – і вільною лівою рукою поплескав по спині. – Все буде добре. Це займе лише кілька хвилин.
Мо Сюанью кивнув:
– Зрозумів.
Охоронець повів його надвір. Там були й інші люди, але не було схоже, що вони також ночували у цьому заїжджому дворі. Принаймні Мо Сюанью вчора їх не бачив.
– Ви нарешті спустилися, паничу, – з певним роздратування сказав слуга.
– Як бачиш, – Мо Сюанью здивовано на нього поглянув. Слуга залишив його одного і пішов, нічого не сказавши. Він що, мав якимось чином прочитати думки? – А це…
– Супровід вашого нареченого, – майже виплюнув слуга.
– Он як, – Мо Сюанью пробігся поглядом по новоприбулих. – А наречений… де?
– Тут, – прозвучало збоку.
– Демон! – раптом заверещав слуга й упав на засніжену землю.
Реакція охоронців була схожою. Лише супровід «нареченого» залишився спокійним.
Мо Сюанью поглянув на додаткового охоронця. Коли він побачив світлошкірого брюнета у чорному одязі, до нього раптом дещо дійшло. Ім’я. Якщо імена інших слуг і охоронців Мо Сюанью не хотів запам’ятовувати, бо не вважав це потрібним, то чому не подумав запитати як звати того, хто йому допомагав? Ба більше, зараз він ніби вперше побачив обличчя додаткового охоронця. Але це неможливо! Мо Сюанью не раз і не два дивився прямо йому в обличчя, то чому… Чому він не пам’ятав, як виглядав охоронець?
– Привіт, Мо Сюанью. Мене звати Вей Вусянь і я твій наречений, радий зустрічі.
– Т-так… навзаєм…
Мо Сюанью здогадувався, що з додатковим охоронцем було щось нечисто, але навіть подумати не міг, що поряд ходив його «наречений». Що за дивні ігри тут відбувалися? Одні посилають убивць, а інші за ними стежили?
– Будеш прощатися чи ми можемо негайно вирушати? – люб’язно поцікавився Вей Вусянь, показуючи рукою на переляканих слуг і охоронців.
Мо Сюанью затримав на них погляд. Чого вони так перелякалися? «Наречений» не виглядав монстром. Це був дуже привабливий чоловік, який випромінював темну загадкову атмосферу. Чи міг він налякати? Та звичайно. Але щоб так…?
– Ні, у прощанні нема потреби, – відповів Мо Сюанью.
Він не був з ними близький. Тому і сенсу в зайвих сентиментах не було.
– От і добре, – Вей Вусянь поклав руку на спину Мо Сюанью і підштовхнув до жінки, що очолювала супровід «нареченого». – Я перекинуся з ними кількома словами.
Мо Сюанью кивнув і пішов, куди було сказано. Жінка дивилася на нього непривітно. Складно було зрозуміти чи було це тому, що вона завжди мала такий вираз обличчя, чи конкретно він їй не подобався. Інші не проявили до нього ні виразної антипатії, ні великої прихильності. Проте не можна було сказати, що він їх зовсім не цікавив. Мо Сюанью відчув на собі кілька допитливих поглядів.
Розмова пройшла швидко. Якщо це можна було назвати розмовою. «Наречений», Вей Вусянь, щось сказав головному охоронцю, той помітно тремтів і кивав. Якщо вони його так боялися, то навіщо посилали вбивць під виглядом наречених?
Мо Сюанью все намагався зрозуміти, що тут відбувалося. Можливо, це справді була якась гра? Обидві сторони розуміли правила і діяли відповідно, а от він сам вибивався з загальної канви. Йому аж пекло поставити запитання, але Мо Сюанью стримався.
Незабаром Вей Вусянь підійшов до них.
– Я закінчив, можемо вирушати.
Жінка поряд різко кивнула. Коли вона побачила, як Вей Вусянь наблизився до Мо Сюанью і взяв його за руку, її брови підскочили майже до волосся.
– Ви знайомі? – голос був приємним, хоча і різким.
– Це Мо Сюанью, – усміхнувся Вей Вусянь.
– А-а, – з розумінням протягнула жінка.
Мо Сюанью кліпнув на них. У чому справа? Хіба в його імені було щось особливе? Він так не думав, але схоже для «нареченого» з супроводом все було зовсім інакше. Мо Сюанью озирнувся. Здавалося, його ім’я справді було якимось особливим, бо на обличчях інших також з’явилося розуміння. Але чого?
Він поглянув на Вей Вусяня, проте не знав, що питати.
– Не замерз? – з лагідною усмішкою запитав «наречений».
– …Ні, – здивовано відповів Мо Сюанью.
Він справді не замерз. Дивно. Одяг на ньому був тонкий, явно розрахований на літню пору. Але зараз – зима… чому він не відчував холоду?
– Це добре, я зараз почну, тому не лякайся.
– Вей Вусянь, це… – почала жінка.
– Не хвилюйся, я впораюся.
«З чим?» – Мо Сюанью хотів запитати, але не зміг. Сніг раптом зник. Точніше, ні, сніг залишився, але на ньому раптом з’явилося чорне коло, з якого вистрілила темрява – і світ зник. Щоб за мить повернутися.
Вони були в іншому місці. Мо Сюанью озирнувся, щоб підтвердити це. Так, вони тепер стояли десь серед гір. Неймовірно. Це була магія, так? Він поглянув на Вей Вусяня.
– Ти як? – стурбовано запитав Мо Сюанью.
Обличчя «нареченого» зробилося дуже блідим.
– Все… нормально.
– Коли так говорять, то найчастіше це означає, що все якраз не нормально, – засумнівався Мо Сюанью.
– Тобі краще відпочити, – сказала жінка, звертаючись до Вей Вусяня. – Ми подбаємо про все. Вони прислали не так вже й багато.
«Наречений» задумливо поглянув на «посаг». Мо Сюанью підозрював, що Дзінь Ґваншань з іншими, швидше за все, прислали данину чи відкуп. Але, звичайно, постаралися завернути це у красиву обгортку.
– Так, але ретельно перевірте все, щоб не натрапити потім на неприємні сюрпризи, – нарешті сказав Вей Вусянь. – Про Мо Сюанью не хвилюйся, він піде зі мною.
– Я думаю, що це…
– Він піде зі мною, – повторив Вей Вусянь.
Жінка кинула на Мо Сюанью сердитий погляд. Він справді їй не подобався. І вона навіть не намагалася цього приховувати.
– Я думаю, що це погана ідея, – все-таки сказала жінка. – Але роби, як знаєш.
– Так і зроблю.
– Якщо він на тебе нападе, потім не говори, що я тебе не попереджала.
– Звісно, – усміхнувся Вей Вусянь. – Ходімо, – він протягнув руку Мо Сюанью.
Жінка була налаштована вороже, вона не зводила з них холодного й осудливого погляду. Мо Сюанью без вагань притиснувся ближче до «нареченого». Вей Вусянь – єдина людина, яку він тут знав.
– Ха-ха, все гаразд, вона дуже добра пані, просто іноді надто переймається. Ходімо.
– Так, – Мо Сюанью поглянув на «дуже добру пані». Якби очима можна було вбивати, то він би вже лежав на землі. – Іду.
Вони пішли до будинків. Це були не надто великі споруди, набагато менші за заїжджий двір. Мо Сюанью з цікавістю озирався. Схоже, вони з’явилися неподалік від входу в село. Воно було невеличким. Він нарахував десь двадцять будинків, вони з Вей Вусянем прямували до споруди трохи більшої за інші.
– Ласкаво прошу до мого дому, – сказав «наречений», відчинивши двері для Мо Сюанью.
– Так, дякую за це…
Будинок усередині був не надто просторим і захаращеним. Мо Сюанью мало не наступив на якісь папірці. Але навколо були не тільки папірці. Гори якихось тоненьких і вузеньких дерев’яних пластин, якісь металеві деталі. Це більше нагадувало лабораторію божевільного вченого, а не будинок.
– Тут трішки тіснувато, – сказав «наречений».
– Так, я бачу, – кивнув Мо Сюанью, озираючись.
Хоча цей будинок більший за інші, але кімнат було небагато. Чотири, якщо судити за кількістю дверей. І вони йшли до тих, що були зачинені.
– У мене є до тебе одне прохання, – сказав Вей Вусянь, відчинивши двері.
– Так? – Мо Сюанью здивувався.
Прохання? До нього? Яке?
– Ось, напиши своє ім’я.
Мо Сюанью глянув на «нареченого», а потім перевів очі на папір і пензлик. Він уже й забув, коли востаннє займався каліграфією. Однак прохання було нескладним, тож він підійшов до столика, на якому лежав папір і пензлик, а також стояла спеціальна посудина для туші. Вмочивши пензлик у туш, Мо Сюанью ретельно вивів три ієрогліфи. Він так не старався навіть на уроках каліграфії.
Вийшло доволі непогано.
– Готово.
Погляд Вей Вусяня приклеївся до написаного імені. Секунду-другу він стояв на місці, а потім підійшов ближче і взяв папір до рук.
– Це справді воно, – з усмішкою прошепотів «наречений».
Мо Сюанью збентежено нахилив голову. Невже його ім’я справді якесь особливе?
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
За помилки й одруки прошу вибачення, потім перегляну та виправлю.
Бажаєте зробити мені приємно?
У мене є Patreon і Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
(ﾉ◕ヮ◕)ﾉ*:･ﾟ✧ Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥
Коментарі
Дописати коментар